Філософія


Меню

Реклама
Схожі статті:

Популярні записи

  • оформление загранпаспорта оформление загранпаспорта оформление загранпаспорта; Продажа паспартов


  • Релігійний характер філософської думки середньовіччя

    Оцінка філософії та культури Середньовіччя як своєрідного етапу людства традиційно суперечливі. Тривалий час такі оцінки, як темні часи, провалля, перерва в поступальному розвитку цивілізації, визначили характер підходу до цієї історичної епохи, а сам термін Середньовіччя став синонімом відсталості та безкультур’я.

    Вважалося, що вона є втіленням догматизму, релігійного фанатизму, придушення свободи особистості. З іншого боку: саме середні віки були добою, коли зароджувалися нації, активізувалося їх суспільне та культурне життя, формувалася література на національних мовах, у творах середньовічного мистецтва вбачали початки поетичної свободи й протиставляли їх раціоналізму класики, у певному розумінні закладався фундамент сучасної цивілізації.

    У цей період діячі церкви намагалися суспільні відносини пояснювати за зразком відносин людини і Бога. Підпорядкування, смиренність, покірність було проголошено головними цінностями громадського життя. Християнське духівництво ідейно виправдовувало станову організацію життя суспільства, його ієрархічність, коли кожна людина мала знати своє місце у світі і жити в суворій відповідності до цього порядку розташування соціальних груп від вищих духівництво, дворянство до нижчих селянство, ремісники та ін.

    Релігія та її суспільний інститут – церква, були найважливішими факторами середньовічної культури і підпорядковували собі тогочасну філософію.

    Християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т. д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас. Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості.

    СЕРЕДНЬОВІЧНА ФІЛОСОФІЯ ЯК СИНТЕЗ ХРИСТИЯНСЬКОГО ОДКРОВЕННЯ І АНТИЧНОГО РАЦІОНАЛІЗМУ

    Середньовічна філософія так чи інакше будувалася на попередніх філософських поглядах, переплітаючись із новими віяннями, в першу чергу християнською ідеологією, яка перемогла на теренах цілої Європи. Тому в даному питанні ставимо перед собою завдання довести, що середньовічна філософія виступає своєрідним синтезом християнського одкровення і античного раціоналізму.

    Отже, виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією/ А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

    Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патрістика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся батьками церкви. До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

    Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона Північна Африка Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям — ніщо. Воюючи з язичеством, як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські ідеї перетворюються в Августина в думки творця перед актом творіння, а надчуттєвий світ — в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до спасіння, інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, — сліпа зброя волі Бога.

    Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 p. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в філософії історії Августина, що була викладена у творі Про град божий. Вся історія для Августина — це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують град божий на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу. Якщо гине земна держава, то на її місце стає вічна світова держава, яка втілена в католицькій церкві. Августин пропагує теократичну систему — верховенство церковної влади над світською і світове панування космополітичної організації католицизму. Софістичними доведеннями він намагається виправдати рабство і соціальну нерівність. Погляди Августина справили великий вплив на всю середньовічну філософію і ідеологію. Етика, що на них грунтується, проповідує лицемірний аскетизм: любов до Бога, доведена до презирства у ставленні до людини. Для Августина земне життя — гріховне і тимчасове, це тільки підготовка до вічного потустороннього існування. Така проповідь робила людей пасивними, привчала їх до рабської покірливості, формувала рабську свідомість.

    Одним із найвидатніших діячів неоплатонівського руху в системі західноєвропейської освіченості періоду середньовіччя був філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена близько 810—877 pp.

    Еріугена створив першу філософську систему в середньовічній Європі, яка викладена в його головному творі Про поділ природи. Система Еріугени носила містико-пантеїстичний характер. Еріугена вважав, що все буття поділяється на чотири природи: перша — природа не створена, але здатна сама творити — Бог; друга — природа створена і сама здатна творити — сукупність першоформ у платонівському розумінні і діючих причин; третя — природа створена і не здатна творити — світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. В кінцевому підсумку на основі спокути чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу — Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається. Відповідно до цих щаблів буття розрізняється й пізнання: розум пізнає Бога, міркування вивчає першооснови і першоформи речей, відчуття мають своїм об'єктом одиничні речі. Вчення Еріугени мало в собі риси пантеїзму і було засуджене папою Гонорієм III у 1225 р. в зв'язку із засудженням вчень наступників Еріугени — Амальріха Шартрського і Давида Дінанського як єретичних і таких, що мали пантеїстичний характер.

    Вчення Еріугени показує, що він був першим видатним представником середньовічної схоластики, в якій панували платонізм і неоплатонізм, пристосовані переважно до потреб християнства.

    Феодальний спосіб життя, який був панівним в Європейському Середньовіччі, на відміну від античності орієнтованої на предметно-речове бачення світу, формував бачення реальності за образом і подобою, в цьому плані людина феодального суспільства постає духовною людиною, тобто такою, що усвідомлює себе насамперед одухотвореноютакою, що має духу, а не просто тілесною чи природною істотою. Адже навіть власність феодала становить передусім і безпосередньо люди, або як тоді було тоді висловлюватися, - душі.

    Безпосереднім виявом особистого людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу суспільства свідомість середньовіччя тлумачить її як зовнішню видимість більш фундаментальної реальності – духовного світу. Тому ключ до розв‘язання всіх, у тому числі і суто земних проблем середньовічна людина шукала у сфері духу.

    На цьому ґрунті і починає формуватися нова середньовічна філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовне ідеальне тлумачення реальності. Оскільки найдосконалішим втіленням мислиться Бог, то теологія богослов‘я підносить за цих умов на рівень найголовнішого знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі загадки буття. Звертаючись до духовності як до вищого віднині критерію реальності, нова християнсько – середньовічна думка проголошує неістотними, тільки тілесні характеристики людського індивіда, які раніше в античності оцінювались, як найзначніші. Нема різниці поміж юдеєм та геллеєм, нема чоловічої статі або ж жіночої, бо всі ви один у Христі Ісусі. Подібні твердження заперечують традиційні критерії оцінки індивідів, утверджують натомість духовні критерії. Ці твердження ніби задають ключ для нового прочитання книг Старого Заповіту.

    Згідно з міркуванням, що їх знаходимо насамперед у посланнях Апостола Павла, іудеї, які за Старим Заповітомспершу були обраним народом, неправильно зрозуміли божу благу звістку, тлумачили її як закон, букву, а не як дух. Тому юдеї, мовляв і втратили свою обраність, тому і тому і знадобилися і Новий Заповіт і новий обраний народ – християни які не знають ні юдея, а ні геллея, тобто обраність яких визначається їхньою духовною, а не тілесною кровноспорідненою, етнічною і т. п. спільністю. Саме тому християни і стали служителями Нового Заповіту, його духу, адже буква вбиває, а дух оживляє.

    Легко зрозуміти, що в межах античної тілесно-речової цілісності буття індивід розглядав свою включеність в ціле, яке щось саме собою зрозуміле. Громадянин старогрецького міста, - писав О. Лосєв, - досить обмеженого за розмірами але ототожнюваного з космосом взагалі і тому цілком охоплюваного зором, наочного даного, відчувають свій органічний зв‘язок з цілим, з державоюлюдина, індивід постають тут соціальною політичною істотою, істотою природно-тілесного, політичною твариною Арістотель.

    Інша справа – середньовіччя. Узи, що включають індивіда у справжні священні спільноти такою є насамперед церква, мають винятково духовний характер. Все ж земне, світське – держава та інші інституції – набувають характеристик справжнього існування лише отримуючи санкцію божественного буття – благословення церкви.

    Для середньовічної суспільної свідомості світ набуває характеристик певним чином двоїстого буття. Перш за все – це справжній божественний, духовний, небесний, благий і несправжній тваринний, плотський, земний, гріховний світ, оскільки сама людина, будучи твариною створеною Богом істотою, належала до цього хай ілюзорного світу. Оскільки ж світи ці з самого початку тлумачились як принципово непорівнянні реальність була притаманна виключно духовному божественному буттю, що ж до земного світу, то він власне взагалі не існує. Адже створений він Богом з.ніщо, то необхідність його співставлення породжувала нераціональні, а то й над раціональні містико-ірраціоналістичні способи і шляхи їх контактів.

    Ірраціоналістична несумісність земного і божественного світів досягає чи не крайніх меж у так званому апофатичному негативному богослов‘ї, що почало створюватися вже на ранніх етапах становлення середньовічної християнської теологізованої філософії представниками так званої Александіріївської школи. Будь-яка спроба позитивного пізнання божественного буття, міркує в зв‘язку зі сказаним Климент Олександрійський, наштовхується на межі мислитель них і мовних можливостей людини, оскільки, мовляв, Бог безмежний і безмірний, виходить за рамки будь-якої форми. Мова ж може визначити тільки те що має межі, форму і т. д. В наслідок цього, родить висновок Климент, єдино позитивною позицією в осягненні Бога може бути лише спроба його осягнення не в тому, що він є, а в тому, що він не є. Божественна природа, міркує в тому ж дусі Григорій Богослов, є ніби якесь море сутності, невизначене і нескінчене, сягаючи за межі будь – якого поняття про час і природу. Якщо наш розум спробує створити хай мало визначений образ Божий, споглядаючи його не в ньому самому, а в тому, що його оточує, то цей образ вислизає від нас, перш ніж ми спробуємо його схопити, осягаючи вищі здатності нашого розуму, як блискавка, що засліплює очі.

    Помітним у християнській теології є гуманістичне її спрямування, зокрема вчені про первородну гріховність людини і шляхи її подолання спасіння. Таке спасіння неможливе шляхом прямого втручання Бога у справи земного людства. Спасіння можливе лише через посередника, який чудесним способом поєднує в собі непримиримі протилежності: небесного божественного і земного людського. Таким чином посередником виступає Христос – Син Божий і людський, який є однією з іпостасей божественної триєдності Трійці і водночас живою людиною, що живе і страждає людський життям і людськими болями і вмирає мученицькою смертю на хресті.

    Інакше кажучи, щоб спасти людство, Бог сам має стати людиною, не полишаючи ні на хвилину свого божественного єства. Він може повернути людині втрачене внаслідок гріхопадіння безсмертя, лише пройшовши через власну смерть смертю смерть подолав. Таким чином у христологічній тематиці покутування і спасіння крізь теологічний зміст проходить гуманістична теза : спасіння людини не просто дарується, його здобувається людськими стражданнями, людським життям і смертю.

    Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин V-XIVст., якщо антична філософія за своєю суттю буде комсоцентрична визначною реальністю буде для неї природа, Космос, то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю від грец. теос – Бог.

    Утвердження християнства в якості панівної релігії поч. Ivст.привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починається формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія підноситься за цих умов до найголовнішого знання, якому підпорядковані всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена служницею богослов’я, і за допомогою свого раціонального апарату повинна була утверджувати основні положення християнства.

    Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, геоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою . істинними буттям володіє тільки Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, воно потребує власних духовних зусиль.

    По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов‘язана не тільки з богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину, як особистість, як насамперед духовну, а не природну істоту.

    На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі – між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони – людина вінець Божого творіння, з іншої – зло в світі йде від людини, людина – створіння в якому сидить диявол.

    Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості, і тому, самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії ставиться питання про сенс життя.

    По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

    Отже, християнство, яке запозичило релігію та філософію попередніх епох і культур, демонструвало надзвичайну живучість. Церква успішно знаходила вихід із ситуацій, які, здавалося, загрожували їй загибеллю. Згадаймо численні секти, середньовічні єресі і т. д. Найефективнішим знаряддям вирішення такого роду завдань виступала священна інквізиція, сформована атмосферою релігійного фанатизму мас.

    Водночас слід відмітити двоїсту роль церкви. Борючись з язичництвом античного світу і заради цього знищуючи пам’ятки античної культури, християнська церква в період Середньовіччя була майже єдиною охоронницею уламків античної освіченості. Освіта в ті часи була практично монополією духовенства, монастирі охороняли й переписували не тільки християнські книги, а й твори античних філософів, письменників. Одним з перших теоретиків Середньовіччя, який визнав необхідність використання античної культурної спадщини, був Августин Аврелій. Для Августина характерна була орієнтація на платонізм і неоплатонізм, проголошення віри передумовою знання, погляд на людину як на душу, що використовує тіло лише як своє знаряддя, обґрунтування теологічного розуміння історії як залежної від божого провидіння.